ПідтриматиСьогодні в нас інтервʼю з Батіною Веронікою, позивний Гура.
Вирішальний момент прийти на фронт не був одним днем чи однією подією. Це була дорога, яка ніби сама привела мене сюди. Я залишилась фактично одна. З мамою я не спілкуюсь. Мій тато загинув у Донецькому аеропорту.
По батьковій лінії в мене військова родина. Бабуся теж військова. Вона стала єдиною людиною, яка підтримала моє рішення піти до війська. Вона сказала, що давно знала: я піду шляхом батька. Хоча я майже не памʼятаю тата, бо з трьох років батьки вже не жили разом.
Бабуся була єдиною, хто сказав мені чесно: буде важко. Але вона не намагалася мене зупинити.
Після війни я мрію про прості речі. Про свій дім. Про свою сімʼю. Якщо в мене фактично не залишилось батьків, значить я маю створити щось своє. Свій дім, свою підтримку, свою родину.
Я дуже хочу, щоб мої майбутні діти ніколи не пережили того, що пережила я. Щоб вони знали, що таке мир, а не війна. Щоб у них було дитинство. І щоб у них завжди був дім, куди можна повернутися.
